zolota_zinka

Трах-тарах! –
Тидиш! –
і травнева злива!
– Щасти, щаслива...
Грім у литаври лупить щосили – бух!
Грім забиває дух...
Запах озону паморочить, волоче-мороче –
Хоче!
Ця весна
вабить феромонами,
бавиться, ніби цяцьками, гормонами,
і біжить дівчинка –
у халатику коротенькому –
(серце тенькає!) –
У обійми
(травневої зливи?) –
Нє, коханця шальоного, молодого...

– На Бога,
куди ти летиш, небого? –
Люди з-під козирка зупинки, як з-під грибочка казкового, що росте не по днях...

– Ах!
ВІН мене кличе!!!

....Злива стискає губки, у зливи криве обличчя.
У зливи пам'ять коротка, реакція хвороблива.
Мабуть, ревнує.
Знаєш, ця злива – така злива!
Злива регоче. У зливи істерика. Злива – жінка.
Зливає сльози свої нам на голови горопашні.
У зливи типова логіка й поведінка,
Як на блондинку. Зливу дратують любовні шашні
Ті, що не з нею... Тому - ані руш! Ти ж вар'ятка! Дурка!

– Та наплювати. Ну змокну, подумаєш! Ну й буду, як мокра курка!
Що із того? Він мене любить суху і мокру, із пекла, дощу та раю,
Він для мене – я точно знаю! – рушник наготові тримає,
А це, погодься, риса в житті важлива...

...Теплі калюжі лоскочуть ноги засмагі.
По спині періщить злива.
А дівча – як лоша! Як лошиця замилена,
Мчить навздогін,
Подолавши бар'єри цього іподрому – останню зону...
...І халатик до тіла приклеєний,
і у вухах – чи грім, чи дзвін,
І у венах – первісний поклик
любові,
немов озону.

"Він повернувся" –
на цьому кадрі  стихає музика, тло темніє,
світло прожектора вихоплює – «хап!» – тіло у натовпі,
веде його,

ніби по місячній доріжці,
по цій осінній_аж_нереальній алеї –

до неї;

вона

плете із кленового листя віночки – пливуть за водою,
мовчить недоречно (неґречно), вчиться бути нарешті собою,
сни пригадує – як у них_золотих – півжиття блукала,
ткала і розпускала,
ткала і розпускала,
тка
ла,
ех, чернетка життя покреслена...
літер причинна кар-діо-гра-ма....

вона –

біжить, як ріка, до нього,
а донька – навперейми –

за поли ловить зі сну – "мама...",

маківка  голосить,

горить

у її нічному волоссі,

а вона говорить до нього,

до себе говорить

досі:

«Досить».

Режисер-оператор, художник і каскадери відводять очі, курять, тягнуть резину…

Вже  пополуднє,

Алея довга, як невідомо що,

Він пройшов лише половину,

Глядачі позіхають,

тиша, як миша, летить безголово у шпарку –

Шусть! –

шпарко.

Світло згасає, зачиняються двері –

І –

Химерний твій світ, Господи, із усіма ділами…
"Він повернувся" – вуаля, кінець першої серії…
А другу – «Вона упізнала» –  дивіться опісля реклами.

Що не кажи, моя коліжаночко кароока,
Та весна-красна – така гормональна морока!
Всі першоцвіти, як і перші любові –

вони  в’януть нестерпно швидко,
А ти ще не віриш,
і носиш  Samsung у кишені (щоб не проґавити!),
і виглядаєш у шибку,

і сОрок сорОк ( десять ґав рахуєш) –
от пролетять! –

і він неодмінно подзвонить!

І скаже – « що не можу жити більше  без тебе»,
І – що прихилить до ніг твоїх зоряне_аж_діамантове!  небо,
І що довго-щасливо, аж поки Бог, час і простір на ґвалт не розлучать,
І що коліжанки за кавою потім – «От пощастило кобіті! Така везуча!
Такого принця відмацала! І коня – білого! В сиві ябка!».

«весно-красна, прийди, ріднесенька... –

речитативом

читай по губах

ах

і

трикрапка

на завершення монологу

в асьці.

– Не хвилюйтеся, все буде добре. З Богом, –

Санітарка у білому хвацько котить поперед себе залізну штукенцію,

На якій лежить пацієнт N

(я_ти_він_вона_вони_тощо),

Ногою штовхає двері операційної,

Світло лине за вінця, виходить із берегів,

Десять_дев'ять_вісім_дихайте глибше_сім,

Над хворим схиляються стеля, хірург, ангел, анестезіолог:

Скальпель! Ножиці! Зонд! Затискач! Еластичний жом!

Ранорозширювач!!!

Я сказав – ранорозширювавч!

Ширше!

Ми втрачаєм його!

Пацієнт N спить, як мертвий, і нічого не бачить.

Але їм згори видно усе, як у шибці чистій...

Швендяє  кров по судинах_артеріях_венах – кожна своїм шляхом,

Серце стискається, і розстискається, і стискається знову врешті,

Ватні тампони, як маки, падають на долівку стерильну,

Рештки хвороби разом із болем летять, ніби гулі білі,

У небо розчахнуте,

а пацієнтові N ще жити і жити, слава хірургу і Богу,

 і набивати нові ґулі,

бо життя таке довге-цікаве, коли здоровий,

бо за рік не згадаєш, що вихід з наркозу – похмільна мука,

бо, перебувши важке міжсезоння стаціонару,

викреслиш все із пам'яті хворої,

із тіла нового, здорового:

жити і жити,

delete!

... а якогось понеділкового ранку ангел отой присниться,

Що в компанії_із мучив  стражденне  тіло...

І розкаже,

Що життя твоє розпрекрасне на цій офігенній планеті,

Дорогий пацієнте N,

То  планова операція на безсмертну твою душу,

Болісна і потрібна,

Аби міг ти надалі  жити

Жити

І

Жити

У цій найкращій Галактиці номер 517,

Яку бачив колись в планетарії на «Олімпійській»....

Обнімаю

вас,

діти первинних інстинктів, закохані петеушники,

без жодних шекспірівських заморочок,

без білих та гамівних сорочок

етики & естетики, досвіду,

що завжди тотожний скорботі.

Діти спальних районів і регіонів,

діти-гвинтики у великій Божій роботі,

щось на зразок БАМу –

аби працювали – та горя-біди не знали –

весело і натхненно,

аля-улю!

Люблю

вас,

чиїсь діти налякані,

під вікнами ПТУ номер два –

стоїте купками,

як горобці нашорошені.

Смієтеся голосно, ніби даєте ляпаси,

одягаєтесь в захисний одяг –

завжди чорний

не залежить,

хлопець чи дівчина, –

воронячо-чорний,

кар!

Боюся

вас,

ченці і черниці урбанізовані,

бо вірите тільки в себе,

солдати й солдатки на плацу дорослого життя:

вигребти, вижити, вирвати з м'ясом

шматочок сиру під сонцем,

гам,

діти…

«Зроби-но монтаж, Біллі!» -

Прошу у Бога,

Наслухаю весну разом із безхатьком-псом,

Що дивом урятувався від генозиду імені євро-12,

Вуха тулимо до землі,

Йде чи не йде, красна?

«Зроби-но монтаж, милий!» -

Прошу у тебе,

Щоби впасти у сон, а прокинутися на станції «Сон_це»,

З метеликами жовтими і безголово-щасливими,

Щоби город вже посаджений,

І вікна помиті,

І на душі так святково-чисто,

Як у пасхальний ранок.

...оминувши час перших очей мати-й-мачухи поміж кочугур сміття під вікнами,

  Коли вони дивляться на мене розпачливо з газону під вікном –

Пакети, презервативи, обгортки з-під чіпсів, собаче лайно –

А за місяць трава гінко вижене вгору –

І закриє всю правду життєву,

як перед тим – сніг...

Якось так історично склалося,

що у тих загумінках, звідки я родом, що в тій родині, звідки я кров'ю,

не було ні потреб, ні можливостей зупинитись – і слухати музику.

Тому ніколи й не бачила, як грають на флейті.

Подивилась колись в гуглі, так, для загального розвитку, як вона виглядає

(дудка як дудка, справді, нічого такого екстра) –

та і забула.

 А коли вчора,  у Києві, подруга запросила в органний зал –

«Це ж Бах, Анько, клавесин–орган-флейта, поревемо від душі» – зраділа, щиро кажучи.

Ще б пак! – цілком цивільний  спосіб виплакатися, себто, катарсис –

Гріх таке пропускати...

Бачила

спину жінки за клавесином

Втомлену і сутулу.

Їх подавали в наборі, дуетом, удвох,

Жінка & клавесин:

Оксамитова сукня зі срібним шитвом вельми личила інкрустації інструмента.

Бачила,

як ангели сідали на старечі руки цієї жінки,

Смішно морщили небесні носи, принюхуючись –

пучки довгих, заморених  пальців гостро смерділи «Асом»:

вчора вона довго відбілювала вельон своєї любові, втраченої піввіку тому.

Чула,

як орган гудів ізсередини,

Горні, горішні звуки схлипували разом із моєю Оленкою,

А я почувалася, мов на човнику вутлому, поміж двох берегів геть чужих,

бо над головою помирали світи та цивілізації,

а під ногами двигтів потяг  метро, фарширований людом, ніби святкова гуска.  

Бачила,

Як останньою вийшла вона.

Була мулаткою.

Срібну рисочку флейти приклала до пишних вуст,

Як пасторальна пастушка з тарілочки у музеї –

Отак-от набік, голову трішечки опустивши...

Коли грала, обличчя кривилося, ніби в дитини ображеної.

Густе чорне волосся перехоплене дешевою червоною гумкою із підземки.

Чорна вечірня сукня  без жодних оздоб обнімала  тіло – на колір – латте з ваніллю.

Чула

Спершу музику – срібну ниточку – аж навзрид.

Потім – хвилю оплесків,

Потім – змило.

Не бачила,

Як ховала сріблясту флейту в картонну коробку, а потім у сумку,

Як одягала коротку червону курточку, рукавички,

Під землю (палац «Україна») спускалась разом із Орфеєм,

Читала в підземці обличчя, пливла переходом,

Випірнула на Лівому березі,

В тоді – із двома пересадками –

У гетто Троєщини –

«Водітєль, на остановкє, пажалуста...»