[info]zolota_zinka


найголовнішого не побачиш очима

ах, павутинка долі!


дід
[info]zolota_zinka
Він любив мене найбільше. Розумію це аж тепер, коли нічого вже не змінити. Прихиляв мені небо – щодня, уперто. Я бісилася. Мене дратувала ця наполеглива і незмінна любов – попри всі мої мухи-цокотухи  в голові та коней норовливих, яких викидала при першій-ліпшій нагоді . Любив. Гралася з ним у велику і сильну жінку, пальчиком гострим віддавала дурні накази – мовчав, посміхався тільки  і догоджав. Любив. Мотузки плела з нього, химиних курей випасала на безмежних ланах його терпіння, ніжкою тупала – «хочу!». Все давав. Я плювалася: де ж твоя гордість нарешті? Не можна АЖ ТАК любити!!!
– Можна, – казав. – Треба. Тільки так і треба.
…  Мені три, вечоріє, мама жене спати, не хочу. Зачинаю гопцати по ліжку, репетуючи: «Мо-ло-ка! Мо-ло-ка!!!». Несе. «Зимне!» - кривлю носа. Пішов гріти. «Фу, загаряче!»  Дмухає. «Пі-і-і-інка» - награно векаю і закочую очі. Мовчить, зосереджено збирає ложечкою – протягує – «Пий…».
… П'ять. Будить зі сну з лукавою посмішкою: «Тебе вже всі гриби в лісі зачекалися! Ходімо!». Ліс незвичний, ранковий. Хвоя налипає до червоних ґумачків. «Це неправильний ліс! І грибів у ньому немає» - вередую. «А он у тих кущиках подивися!» - Біжу уперед – а там ціла сімейка лисичок листям замаскована. «Єєєєєєє!». Гребу їх пальчиками захланними, навіть без ножа, який там ніж, чесне слово, коли тут таке-е-е-е!!!» «А ще під отою сосною пошукай» - мчу вивіркою туди – «Ого-го! Бі-і-ілі!!!». Роки минули – дізналася – він ходив на пошуки грибів для мене ще затемна, шукав найгарніші – і маскував мохом чи опалим листям. А тоді вже мене вів на лови… «Яка ж ти грибарка знатна! Бачиш, скільки назбирала!!!» - «А то! А в тебе – жо-о-о-одного» - язика показувала.
…Шість. Зима. Ранок. Заклало горло – вчора потайки нализькалася бурульок. Збирає мене  у садочок.  Вередую: дай із собою щось соло-о-о-одке! Капцями човгає до вікна, де на батареї, поміж гарячих ребер – гріються помаранчеві сонечка мандаринок. Несе дві – теплі, солодкі. «На, - каже, - але сховай у рукавички, щоб не замерзли надворі. Тобі зимного не можна…».
…Вісім. Уже школа. «Грошей дай на пірожен-е-е-е!». – «Нема зараз, - руками розводить, - пенсія тільки завтра». Кривлю пичку – «От і помру з голоду! Будеш тоді знати!!!» - дверима гупаю. Після другого уроку вискакую на коридор – стоїть… Двадцять копійок приніс. І яблуко.
… на мої дні народження – цяцьки і квіти. На його – шкарпетки і «лєзвія». Справедливо.
…а ще був травень. Щороку був травень, коли він змінювався і молодшав. Коли діставав заздалегідь світло-сірий костюм, прасував його зосереджено – і зачіпав медалі та ордена. Багато. Я тоді дивилась на нього іншими очима, як на чужого, з підозрою навіть – «Чи він то насправді?». – «Розповісти тобі про війну?» - «Ой ні-і-і-і, потім колись, добре?» - «Добре, - погоджувався». Він завжди погоджувався. А дев'ятого йшов на свої паради, святковий та урочистий. І повертався з квітами. Мені віддавав. А я тільки й чекала, коли він одягне свій домашній одяг і вичовгані капці, та перетвориться з отого празникового - на домашнього і буденного, бо не могла змиритися, що окрім мене у нього міг бути й інший світ. Навіть колись давно.
…а потім він став хворіти, і якогось дня перемоги так і не зміг піти на свій парад. Допомогла йому випрасувати одяг. Сама зачепила медалі. Одягла змарніле тіло у світло-сірий костюм. Сидів на ліжку – як горобчик. Усе піднятися намагався. Не зумів. Так і просидів з тими орденами й медалями на грудях до самісінького вечора…
… а я ревіла на кухні. Бо це був початок кінця…
…мовчки потім його роздягла, намагаючись не дивитися в очі…. Мабуть, мені було соромно…
…знав, коли помре. Їсти за два дні перестав. А потім склав собі руки на грудях – і помер. Так і знайшли уранці.
… батько тоді захворів, мама поїхала у відрядження – ми із сестрою самі… довідки самі, дзвінки самі, поминки самі… бойове хрещення смертю… лежав на столі – ніби вибачався, що так невчасно…білизни не знайшла для нього – побігла купити майку. Найдорожчу взяла. Сестра – «Навіщо ти аж таку?...» - «Бо….». А потім у сірий костюм  його одягнула, з медалями. І  пошепки попросила: «Ді, розкажи мені про війну»…
Але він тільки мовчав – урочистий,  травневий, чужий…. І такий до болю рідний... Мій рідний. Мій дід Пилип.

четвер
[info]zolota_zinka
"Я помру в Парижі в четвер увечері".
Сесар Вальєхо

"Четвер - рибний день" - одна з непорушних тез мого дурного світогляду,
щось на зразок "миру мир" або "два на два - чотири";
так нічого і не змінилося, все як тоді, у дитинстві, в піонерському таборі,
хіба що більше обов"язків, досвіду та зморщок у твоєму заплічнику,
Сесар Вальєхо так і залишився єдиним рядочком у дівочій пам"яті,
де він помер і коли, від чого й навіщо - грім його знає,
та яка тобі, врешті, тепер різниця?

...Заблукати в завулках супермаркету "Сільпо" втомленою вівцею з пластмасовим кошиком
і зупинитися-як знайтися біля великого акваріума в рибному відділі,
"двадцятивідсоткові знижки на всю живу рибу, налітайте!"

...чужий малюк стоїть, притулившись носом до скла,
а на нього з тамтого боку дивляться в-о-н-и -
коропи, товстолоби, щуки і раки у мутній_аж_мертвій воді...

тоді
продавчиня, як мойра досвідчена, закидає сак -
сяк-так робить вирібку "хто наступний?" - така уперта!
і дебела бабера, матінка малюка,
кривить носа - "ця щука якась така_не_така,
дайте оту, в якої луска не здерта"...

лови тривають - і не врятується жодна! - ні перша, ні та остання,
бо приречені, бо нечистий четвер уже на своїй межі -
дивляться скаламучено на гострі_як_постріл брудні катівські ножі
у риб"ячій крові, що пахне наглою смертю і трохи солодко - тванню...

Сесаре Вальєхо, непрочитаний мною окрім одного дурного рядка,
ти мовчиш з того світу, далекий, чужий, як німотна риба,
ти ж бо вже знаєш - що не здригнеться її - продавчині та мойри - міцна жіноча рука,
що кожного з нас прийме в обійми своя четвергова ріка,
в Парижі ачи в Сільпо, в Тернополі чи на Карибах,

і Хтось - хто стоїть за склом -
з кошиком, гаманцем і списоком продуктів на вечір,
вибере - спеціально_знічев"я_випадком_чи так, до речі -
тебе -
і пальцем покаже -
"Оцю, будь ласка"....
Теги:

злива
[info]zolota_zinka
Трах-тарах! –
Тидиш! –
і травнева злива!
– Щасти, щаслива...
Грім у литаври лупить щосили – бух!
Грім забиває дух...
Запах озону паморочить, волоче-мороче –
Хоче!
Ця весна
вабить феромонами,
бавиться, ніби цяцьками, гормонами,
і біжить дівчинка –
у халатику коротенькому –
(серце тенькає!) –
У обійми
(травневої зливи?) –
Нє, коханця шальоного, молодого...

– На Бога,
куди ти летиш, небого? –
Люди з-під козирка зупинки, як з-під грибочка казкового, що росте не по днях...

– Ах!
ВІН мене кличе!!!

....Злива стискає губки, у зливи криве обличчя.
У зливи пам'ять коротка, реакція хвороблива.
Мабуть, ревнує.
Знаєш, ця злива – така злива!
Злива регоче. У зливи істерика. Злива – жінка.
Зливає сльози свої нам на голови горопашні.
У зливи типова логіка й поведінка,
Як на блондинку. Зливу дратують любовні шашні
Ті, що не з нею... Тому - ані руш! Ти ж вар'ятка! Дурка!

– Та наплювати. Ну змокну, подумаєш! Ну й буду, як мокра курка!
Що із того? Він мене любить суху і мокру, із пекла, дощу та раю,
Він для мене – я точно знаю! – рушник наготові тримає,
А це, погодься, риса в житті важлива...

...Теплі калюжі лоскочуть ноги засмагі.
По спині періщить злива.
А дівча – як лоша! Як лошиця замилена,
Мчить навздогін,
Подолавши бар'єри цього іподрому – останню зону...
...І халатик до тіла приклеєний,
і у вухах – чи грім, чи дзвін,
І у венах – первісний поклик
любові,
немов озону.
Теги:

кіно на дві серії
[info]zolota_zinka

"Він повернувся"
на цьому кадрі  стихає музика, тло темніє,
світло прожектора вихоплює – «хап!» – тіло у натовпі,
веде його,

ніби по місячній доріжці,
по цій осінній_аж_нереальній алеї –

до неї;


вона

плете із кленового листя віночки – пливуть за водою,
мовчить недоречно (неґречно), вчиться бути нарешті собою,
сни пригадує – як у них_золотих – півжиття блукала,
ткала і розпускала,
ткала і розпускала,
тка
ла,
ех, чернетка життя покреслена...
літер причинна кар-діо-гра-ма....


вона –

біжить, як ріка, до нього,
а донька – навперейми –

за поли ловить зі сну – "мама...",

маківка  голосить,

горить

у її нічному волоссі,

а вона говорить до нього,

до себе говорить

досі:

«Досить».

Режисер-оператор, художник і каскадери відводять очі, курять, тягнуть резину…

Вже  пополуднє,

Алея довга, як невідомо що,

Він пройшов лише половину,

Глядачі позіхають,

тиша, як миша, летить безголово у шпарку –

Шусть! –

шпарко.

Світло згасає, зачиняються двері –

І –

Химерний твій світ, Господи, із усіма ділами…
"Він повернувся" – вуаля, кінець першої серії…
А другу – «Вона упізнала» –  дивіться опісля реклами.

Теги:

гробки
[info]zolota_zinka
Старенький цвинт;рик за селом – буцімто  кошичок Великодній,
Попорані  гробки – як пасочки –
у кожної ґаздині инші, нема двох їднакових.
Жовтим  пісочком хрестики нарисовані,
Білим вапном Матки Боски й анг;ли побілені.
 
Квіти:
ті, що були живі – горді колись нарциси – лежма  лежать,
притулившись зов'ялими тільцями до землі;

ті, що мертві, кислотних китайських барв –
пишними  квочками повсідалися на могилах:
Вічная пам'ять.

Другий день сьвєт,
Старенький  цвинт;рик за селом буцім кептаричок празниковий,
Діти приїхали та онуки – звідати.

Ксьондз із дяком почали із тамтого кута –
Заким до наших дійде –
Вже й пополуднє.

Балачка тече, ніби цівочка молока –
За малих, за  старих,
Всього гроші, мруть, ніби мухи,
За політику, за Італію,
Шлєк би їх наглий трафив...


«Христос воскрес із мертвих,
Смертю смерть подолав,
І тим, що в гробах,
Життя дарував» –

Отець Роман не шкодує води –
Обливний понеділок! –
Щедро поливає і гробки, й дорогу родину...

Вічная пам'ять вам,
Текле й Параско,
Ганно з кута,
Кривий Тимофіє,
Даньку Долішній,
Миронку Москаль,
Бабо Ликеро,
Андрійку,
Що вмер у сімнадцять,
Дідо його Янку –
Вічная пам'ять...

...розмоклий шматочок пасочки з гробу несе у натруджених лапках безлика бджола,
...грудку свяченого яєчка тягне на спині мураха безіменна,
...джміль обціловує мертві нарциси на бабці Ксені...
Вічная пам'ять їм,   
Не пам'ятаю їх ув обличчя, не вирізнила б поміж іншими,
та вічні вони,
Мов  і саме життя – вічне й безпам'ятне,
Тепле  і невагоме,
як золотий пилок свяченої  шутки.

Теги:

весно-красна, прийди, ріднесенька
[info]zolota_zinka

Що не кажи, моя коліжаночко кароока,
Та весна-красна – така гормональна морока!
Всі першоцвіти, як і перші любові –

вони  в’януть нестерпно швидко,
А ти ще не віриш,
і носиш  Samsung у кишені (щоб не проґавити!),
і виглядаєш у шибку,


і сОрок сорОк ( десять ґав рахуєш) –
от пролетять! –

і він неодмінно подзвонить!


І скаже – « що не можу жити більше  без тебе»,
І – що прихилить до ніг твоїх зоряне_аж_діамантове!  небо,
І що довго-щасливо, аж поки Бог, час і простір на ґвалт не розлучать,
І що коліжанки за кавою потім – «От пощастило кобіті! Така везуча!
Такого принця відмацала! І коня – білого! В сиві ябка!».

«весно-красна, прийди, ріднесенька... –

речитативом

читай по губах

ах

і

трикрапка

на завершення монологу

в асьці.

Теги:

операційна
[info]zolota_zinka

– Не хвилюйтеся, все буде добре. З Богом, –

Санітарка у білому хвацько котить поперед себе залізну штукенцію,

На якій лежить пацієнт N

(я_ти_він_вона_вони_тощо),

Ногою штовхає двері операційної,

Світло лине за вінця, виходить із берегів,

Десять_дев'ять_вісім_дихайте глибше_сім,

Над хворим схиляються стеля, хірург, ангел, анестезіолог:

Скальпель! Ножиці! Зонд! Затискач! Еластичний жом!

Ранорозширювач!!!

Я сказав – ранорозширювавч!

Ширше!

Ми втрачаєм його!

Пацієнт N спить, як мертвий, і нічого не бачить.

Але їм згори видно усе, як у шибці чистій...

Швендяє  кров по судинах_артеріях_венах – кожна своїм шляхом,

Серце стискається, і розстискається, і стискається знову врешті,

Ватні тампони, як маки, падають на долівку стерильну,

Рештки хвороби разом із болем летять, ніби гулі білі,

У небо розчахнуте,

а пацієнтові N ще жити і жити, слава хірургу і Богу,

 і набивати нові ґулі,

бо життя таке довге-цікаве, коли здоровий,

бо за рік не згадаєш, що вихід з наркозу – похмільна мука,

бо, перебувши важке міжсезоння стаціонару,

викреслиш все із пам'яті хворої,

із тіла нового, здорового:

жити і жити,

delete!

... а якогось понеділкового ранку ангел отой присниться,

Що в компанії_із мучив  стражденне  тіло...

І розкаже,

Що життя твоє розпрекрасне на цій офігенній планеті,

Дорогий пацієнте N,

То  планова операція на безсмертну твою душу,

Болісна і потрібна,

Аби міг ти надалі  жити

Жити

І

Жити

У цій найкращій Галактиці номер 517,

Яку бачив колись в планетарії на «Олімпійській»....

Теги:

петеушники
[info]zolota_zinka

Обнімаю

вас,

діти первинних інстинктів, закохані петеушники,

без жодних шекспірівських заморочок,

без білих та гамівних сорочок

етики & естетики, досвіду,

що завжди тотожний скорботі.

Діти спальних районів і регіонів,

діти-гвинтики у великій Божій роботі,

щось на зразок БАМу –

аби працювали – та горя-біди не знали –

весело і натхненно,

аля-улю!

Люблю

вас,

чиїсь діти налякані,

під вікнами ПТУ номер два –

стоїте купками,

як горобці нашорошені.

Смієтеся голосно, ніби даєте ляпаси,

одягаєтесь в захисний одяг –

завжди чорний

не залежить,

хлопець чи дівчина, –

воронячо-чорний,

кар!

Боюся

вас,

ченці і черниці урбанізовані,

бо вірите тільки в себе,

солдати й солдатки на плацу дорослого життя:

вигребти, вижити, вирвати з м'ясом

шматочок сиру під сонцем,

гам,

діти…

Теги:

монтаж
[info]zolota_zinka

«Зроби-но монтаж, Біллі!» -

Прошу у Бога,

Наслухаю весну разом із безхатьком-псом,

Що дивом урятувався від генозиду імені євро-12,

Вуха тулимо до землі,

Йде чи не йде, красна?

«Зроби-но монтаж, милий!» -

Прошу у тебе,

Щоби впасти у сон, а прокинутися на станції «Сон_це»,

З метеликами жовтими і безголово-щасливими,

Щоби город вже посаджений,

І вікна помиті,

І на душі так святково-чисто,

Як у пасхальний ранок.

...оминувши час перших очей мати-й-мачухи поміж кочугур сміття під вікнами,

  Коли вони дивляться на мене розпачливо з газону під вікном –

Пакети, презервативи, обгортки з-під чіпсів, собаче лайно –

А за місяць трава гінко вижене вгору –

І закриє всю правду життєву,

як перед тим – сніг...

Теги:

флейтистка
[info]zolota_zinka

Якось так історично склалося,

що у тих загумінках, звідки я родом, що в тій родині, звідки я кров'ю,

не було ні потреб, ні можливостей зупинитись – і слухати музику.

Тому ніколи й не бачила, як грають на флейті.

Подивилась колись в гуглі, так, для загального розвитку, як вона виглядає

(дудка як дудка, справді, нічого такого екстра) –

та і забула.

 А коли вчора,  у Києві, подруга запросила в органний зал –

«Це ж Бах, Анько, клавесин–орган-флейта, поревемо від душі» – зраділа, щиро кажучи.

Ще б пак! – цілком цивільний  спосіб виплакатися, себто, катарсис –

Гріх таке пропускати...

Бачила

спину жінки за клавесином

Втомлену і сутулу.

Їх подавали в наборі, дуетом, удвох,

Жінка & клавесин:

Оксамитова сукня зі срібним шитвом вельми личила інкрустації інструмента.

Бачила,

як ангели сідали на старечі руки цієї жінки,

Смішно морщили небесні носи, принюхуючись –

пучки довгих, заморених  пальців гостро смерділи «Асом»:

вчора вона довго відбілювала вельон своєї любові, втраченої піввіку тому.

Чула,

як орган гудів ізсередини,

Горні, горішні звуки схлипували разом із моєю Оленкою,

А я почувалася, мов на човнику вутлому, поміж двох берегів геть чужих,

бо над головою помирали світи та цивілізації,

а під ногами двигтів потяг  метро, фарширований людом, ніби святкова гуска.  

Бачила,

Як останньою вийшла вона.

Була мулаткою.

Срібну рисочку флейти приклала до пишних вуст,

Як пасторальна пастушка з тарілочки у музеї –

Отак-от набік, голову трішечки опустивши...

Коли грала, обличчя кривилося, ніби в дитини ображеної.

Густе чорне волосся перехоплене дешевою червоною гумкою із підземки.

Чорна вечірня сукня  без жодних оздоб обнімала  тіло – на колір – латте з ваніллю.

Чула

Спершу музику – срібну ниточку – аж навзрид.

Потім – хвилю оплесків,

Потім – змило.

Не бачила,

Як ховала сріблясту флейту в картонну коробку, а потім у сумку,

Як одягала коротку червону курточку, рукавички,

Під землю (палац «Україна») спускалась разом із Орфеєм,

Читала в підземці обличчя, пливла переходом,

Випірнула на Лівому березі,

В тоді – із двома пересадками –

У гетто Троєщини –

«Водітєль, на остановкє, пажалуста...»

Теги:

Ви дивитеся журнал [info]zolota_zinka